В історію живопису Ісаак Ілліч Льовитан увійшов перш за все як пейзажист. Льовитан — творець так званого "пейзажу настрою". Художник умів дуже тонко передати різноманітність стану природи, дати відчути всю красу навколишнього світу.

На картині "Золота осінь" ми бачимо березовий гай в мідно-золотому осінньому убранні. У глибині лугу втрачається річка, на лівому березі якої стоять стрункі біло-жовті берізки і дві осики з вже майже опалим листям. Вдалині видно червонуваті вітки чагарника. Земля укрита жовтіючою травою, що пов'янула. А на правом бережу річки — ряд ще зелених верб, які ніби чинять опір осінньому в'яненню. Річкова гладінь здається нерухомою і холодною. На поверхні води відбивається світле небо з білими хмарами. Осінній день, зображений художником, повний світла. У картині переважають життєрадісні світлі тони. Майже на лінії горизонту помітні контури далеких будов, лісу, полів, що засівають озиминою.

Споглядання життя великої людини є завжди прекрасним видовищем: воно піднімає душу... збуджує діяльність. 

В. Бєлінський 

Роль, яку зіграла та чи інша людина в долі свого народу, завжди оцінюється з позицій сучасності. Кожен, хто залишив добрий слід в історії країни, буде вічно жити в пам'яті народу. Ці люди піклувалися про благо країни, були справжніми патріотами, їхні вчинки вчили людей мужності, порядності, відповідальності. 

Ми, покоління початку XXI століття, довіряємо людям сміливим, цілеспрямованим, готовим захищати свій народ. Кожна видатна особистість минулого неповторна і талановита. Хтось зі зброєю в руках охороняв країну від ворогів, хтось будував її й упорядковував, хтось залишив нам у спадщину великі наукові відкриття і неперевершені художні твори, а хтось піклувався про благополуччя народу, про розвиток культури, науки й освіти. їх усіх поєднувало те, що в шкалі їхніх життєвих цінностей на першому місці були інтереси батьківщини. Тому їхні імена зберігає історія, тому ми пишаємося ними.

Моя батьківщина — Україна. У відповідях на питання про відчуття батьківщини звичайно присутні акуратні білі сільські хатки з лелеками на дахах і вишневими садами навколо, прозора, як скло, ріка, блакитне небо зі співаючим в ньому жайворонком... Ці сентиментальні уявлення — тільки зовнішні ознаки моєї рідної землі. Вони милі серцю, тому що повертають нас до дитинства, у село, де жили або живуть наші дідусі, бабусі...

Для мене батьківщина — це насамперед те, чим можна пишатися. І в нашій нелегкій історії, і в дні сьогоднішньому. Це те, за що в мене болить душа, як у кожного справжнього патріота. Це те, за що не соромно перед чесними людьми своєї країни і перед усім світом.

Мені здається, що людина — це не просто назва певної істоти. Це звання. І, як кожне звання, воно передбачає високу відповідальність. Злу і жорстоку людину ми називаємо нелюдяною. Щось страшне і жахливе ми називаємо нелюдським. Отже, такі риси не належать людині. Інколи це слово пишеться з великої літери — Людина. Мені здається це правильним. Людяність — це добро, це чесність, це турбота про інших, це здатність прийти на допомогу. Тільки такою може бути справжня людина.

Як гул століть, як шум віків, 
  Як бурі подих — рідна мова, 
  Вишневих ніжність пелюстків, 
  Сурма походу світанкова, 
  Неволі стогін, волі спів, 
  Життя духовного основа. 
  М. Рильський 
   
  Є різні люди, різного культурного рівня і по-різному вони ставляться до мови свого народу. Одні розуміють всю глибину значення мови в житті народу, тому плекають її і дбають про неї, невпинно збагачують свій словник, фразеологію, підвищують мистецтво спілкування. Послухаєш таку людину: мова ллється, як музика, — багата, барвиста, пересипана народними приказками, прислів'ями, дотепами, висвічує й виблискує, немов мерехтливі перли. Є люди і малоосвічені або й зовсім без освіти, але які від природи мають тонке чуття мови. З них бувають талановиті казкарі, оповідачі...

Німецький поет Г. Гайне сказав: «Кожна людина — це неповторний світ. Під кожною могильною плитою — світова історія». Як на мене, наше завдання не зруйнувати цей світ, а спробувати розібратись у ньому. 
  Якщо взяти пригорщу піску та добре роздивитися її під мікроскопом, то виявиться, що немає жодної піщинки, схожої на іншу. Краплини дощу, які на перший погляд повинні бути схожими, при детальному вивченні виявляються зовсім різними. І так можна перелічити все живе й неживе на землі, від сніжинок до зебр, від листка на дереві до квітки, від комахи до слона і, нарешті, до людини. Все це унікальний витвір природи.

Виключити з життя дружбу все одно, що позбавити світ сонячного світла. 
  Цицерон 
   
  Однією з основних духовних потреб людини є спілкування. Спілкування з тим, кому можна довіряти, хто завжди зрозуміє та підтримає, на кого можна покластися у будь-якій життєвій ситуації. Саме таким і повинен бути справжній друг — щирим, відданим, порядним. У великому світі людині важко знайти собі такого друга, але ще важче — не втратити його через якусь дрібницю, не «розміняти» стосунки з ним. Справжнім є саме той друг, із яким разом пройшли і радощі, і печалі, і який і в радощах, і в печалях залишився поруч. 
  Хоча кожен із нас у якомусь сенсі є егоїстом, справжня дружба — це такі стосунки, які вимагають відданості, а іноді, навіть, і самопожертви.

Я довго пам'ятатиму той день, коли вперше в житті переступив поріг школи. Це був надзвичайно святковий день. Велика, блискуча від сонячного проміння класна дошка, грудочки білої крейди, тривожні й хвилюючі звуки дзвоника здавалися мені дивовижними.

Відкиньте ж гіршу частку свого серця 
  І з кращою живіть — життям чистішим. 
  В. Шекспір 
  Споконвіку триває протистояння добра і зла — двох категорій, таких само протилежних, як життя і смерть, кохання і ненависть, світло і темрява, християнство і язичництво. 
  Здавалося б, ці поняття несумісні і можуть існувати лише як протиставлення одне іншому. Але це не так. І добро, і зло співіснують у людській душі, розриваючи її на шматки. 
   
  В обіймах з радістю журба. 
  Одна летить, друга спиня... 
  І йде між ними боротьба, 
  І дужчий хто — не знаю я. 
  (Олексанр Олесь)